"МЕЗОЕВРАЗИЯ ИНТЕРТРАДИЦИОНАЛ"

Олег Гуцуляк
Україна: культура вини і культура сорому

1.
Мирослав Попович пропонує змінити, очистити фокус погляду українців на самих себе в моральній площині. Для цього він апелює до дослідження американського культуролога Рут Бенедикт «Хризантема і меч: Моделі японської культури» (1946), яка виявляє розділення людських культур за двома регуляторами – «культура вини / провини» (guiltculture) і «культура сорому» (shameculture) [1], ідеальними втіленнями яких є, відповідно, близькосхідно-європейська і японська цивілізації.
Для представників «культури сорому» соромно власне не наслідувати чітко означеним настановам правильної поведінки, соромно не дотримуватися балансу між різними обов’язками або не передбачити можливих наслідків. Для носіїв «культури сорому» найстрашніше – порушити соціальні норми, прийняті в групі (клані) чи встановлені богами, підвести або зганьбити близьких людей. Вони часто відчувають сором за своїх співгромадян, своїх «співплемінників».
Тільки людина, чутлива до сорому, здатна ретельно слідувати настановам чесноти. Прагнення уникнути почуття сорому називають сором’язливістю. Сором – основа моральності, бо мораль не в тому, щоб спокутувати гріх, а в тому, щоб його не здійснювати. «Людина, яка має сором», – так говорять про людину з високими моральними якостями, про людину честі. Сором займає в японській етиці те ж саме місце, що в західній етиці відводиться поняттям «чиста совість», «виконання Заповітів Господніх», «несотворіння гріха». Прагнення уникнути сорому є могутнім стимуломдо виконання людиною своїх обов’язків щодо колективу [2].
Проте представники «культури вини» виходять з іншої позиції: сором є лише емоція (супроводжується такими тілесними проявами, як почервоніння обличчя, прискорене дихання), в той час як вина є усвідомлення, тобто продукт свідомості і мислення. Вина – продукт індивідуальної свідомості. Вона переживається особистістю як розлад з власною совістю (камертоном, налаштованим на «(благу) вість» – наприклад, Євангеліє), як наслідок порушення приватних, внутрішніх настанов. Якщо сором функціонує на несвідомому, рефлекторному рівні, його не можливо контролювати, то вина – на свідомому. Усвідомлення вини може викликати почуття сорому, а також пригнічений настрій, тому все разом можна назвати почуттям провини. Сором відрізняється від вини саме фізичним корелятом, дискомфортом, але він швидко проходить при зникненні його причини.
Починаючи з З. Фрейда («Тотем і табу»), апологети первинності «культури вини» вважають совість (самооцінку власних дій; букв. з іврит. «молитва» означає «судити самого себе») вродженою у кожній людині і зумовлюючу біологічне виживання виду, приписуючи «почуттю вини» колективний характер, а не індивідуалістичний (вид, де більшість членів альтруїсти, виживає, бо життя виду об’єктивно важливіше, ніж життя одного індивіда; навпаки, вид, який складається з егоїстів, швидко вимирає, тому що в ньому ніхто не турбується про інтереси цілого). Категоричний імператив тут: «не примножуйте світового зла, якщо уникнути його зовсім людина за своєю природою не може».
Людина «культури сорому» з погляду представників «культури вини» – це неадекватна, неповноцінна, потаємна і нещира, не самостійна і не свобідна людина. Сором є атавізмом стадного життя людини: «… раніше «я» приховувалося в стаді», тепер через сором «… в «Я» ще ховається стадо» [3].
Так, визнають представники «культури совісті», у їхніх опонентів з «культури сорому» вчать бути чесним, не красти, не вбивати, поважати старших, піклуватися про дітей і жінок. Але тільки всі ці чудові правила в «культуры сорому» мають стосунок виключно до членів даного суспільства. У стосунку до інших поведінка одразу стає невизначеною, вона не регулюється. І якщо випаде вкрасти в чужих, «умикнути» жінку, вбити або обманути людину іншого племені, то осуджувати не будуть, а, навпаки, оцінять як доблесть [4]. І навпаки, «культура вини» особистою відповідальністю, прививаючи чесність і гордість за вчинки, виробила універсальні правила поведінки на грунті вищого обов’язку, загального для всіх людей, не залежно від роду чи племені (чи то елліна, чи іудея чи скіфа). І що помста – не сфера людей.
Представники «культури совісті» закидають також опонентам, що в рамцях «культури сорому» немає підстав турбуватися за репутацію, про здійснений вчинок (переступ), доки люди не довідалися. Тому в «культурах сорому» сповідь та замолювання гріхів не перебачаються, навіть перед богами, а релігійні обряди, як правило, покликані випрошувати благополуччя. І навпаки, в «культурі совісті» вина може відчуватися дуже довго, але проходити при покаянні в гріху – вас пробачать і вам полегшає. Людина чинить чесно не тому, що її побачать інші, а тому, що на неї дивиться Бог.
Щоправда, поняття «Бога» тут суто зовнішнє, знаходиться поза самою людиною, – і це породжує у людини «культури вини» ситуацію «роздвоєння душі», в той час як для людини «культури сорому» бог не тільки живе в людині, а й тотожний з нею (наприклад, кожен японець – це втілення якогось із сотень тисяч божеств-«камі», еллін – це нащадок богорівних героїв тощо). «…Почуття сорому – притаманне лише людині, є проявом людської природи» [5], в той час як провину, хоча б на найпримітивнішому рівні, усвідомлюють і тварини. Вже у близькосхідній духовній традиції власне сором є одним з головних екзистенціалів як відокремленості людини від решти природного світу і від світу трансцендентного, так і залежності від них.

2.
Звісно, слід погодитися з твердженням доктора філологічних наук, провідного наукового співробітника Інституту російської літератури РАН К.А. Богданова, що якихось конкретних дискретних культур вини і сорому не існує, але, базуючись, зокрема, на текстах літератури і культури, деякі конфігурації можуть бути вибудовані з тим, щоб визначити: які у тому чи іншому суспільстві домінують принципи контролю, що пов’язані як з виною, так і соромом [6].
Дані регулятори «сором / вина» не є якимись стабільними та незмінними. Цікаве перетворення спостерігаємо в Північній Америці: заснована вона була пуританами з їх зведенням «культури вини» до витонченості, а зараз маємо США як апофеоз «культури сорому»: «… Американська культура – за перевагою «культура сорому». В Америці не прийнято бути несчасливим. У нас – не прийнято бути щасливим» [7].
У стародавніх греків аморальною, тобто викликаючою сором (aishros, aishyno початково «бридкий, фізично гидкий», найкращий спосіб опозорити ворога – це знівечити, спотворити його труп, «Ілліада», XVIII, 180), ганьбу, вважалася поведінка, що пов’язана з невиконням традиції – «волі богів». Грек більше боявся вигнання с общини (полісу), а не насилля (фізичного покарання). Вище благо для гомеровської людини — не блаженство умиротворенної свідомості, але радість від «тіме» – «суспільного визнання гідності» («Навіщо боротися мені, якщо могутнього воїна шанують не вище, ніж слабкішого?», – запитує Ахіллес, «Ілліада», 9: 135), вона відчуває страх не перед богами (в «культурі сорому» боги не мають нічого проти брехні і неправди, але легко виходять із себе, коли їх іменами клянуться всує, тобто через неповагу до себе), але від оцінки її поведінки суспільною думкою – «айдосом». Санкцією айдосу був «немесіс» – суспільне осудження («Встидаюся я троянців!», – виголошує Гектор, йдучи з відкритими очима назустріч своїй загибелі, «Ілліада», 22:105; «Я встидаюся здійснених нещасть», – вигукує Геракл після усвідомлення того, що він вбив дружину і дітей, і одночасно вирішує залишити собі знаряддя їх вбивства – лук і стріли, бо інакше б міг потрапити беззбройним до рук ворогів і ганебно загинути, а також накриває своє обличчя плащем від сорому не наважуючись подивитися на Тезея; Аякс відчуває розпач від того, що навіть не може собі уявити як, після всього, що трапилося, зможе в Аїді подивитися в очі батькові, «Аякс», 462; того ж погляду вбитих батька і матері соромиться Едіп; Федра соромиться слів, які вона виголосила в маячні; софоклова Деяніра, яка орієнтується на оцінку ззвні. Вважає, що ганебне діяння, здійснене в темряві, мороці, не накликає на людину ганьби, «Фракіянки», 596 наст.).
У південноафриканському племені бабемба є доволі неочікуваний своєрідний обряд «осоромлення навпаки». Якщо хтось із співплемінників поводить себе безвідповідально, все племя, від малого до старого, кидає всі свої справи і оточує винуватця. Здається, що вони збираються лупцювати. Але ні! Людина знаходиться в центрі кола, а кожен член племені почергово говорить про все, що доброго за своє життя зробив «грішник», розписуючи це у всіх деталях і барвах. Це незвичне дійство може продовжуватися доволі довго, інколи декілька днів. Після завершення коло розмикається – і племя приймає назад у свої обійми оновлену людину.
Норми поведінки в «культурі сорому» є неінтеріорізованими, задані ззовні (символічно дані людям Гермесом з волі Зевса) і механізм контролю теж був зовнішнім (наприклад, з боку божественних наглядачів – Ериній). Відчуття вини як такого в архаїчних людей не було, як і самого поняття «вина».
Також аж до кінця V ст. до н.е. не було у еллінів слів «совість» (συνείδηση, syneidese; syneidenai eautoi «сознавать за собой»; συνείδησις, syneidesis «(хорошо) знать» калькою чого є латинське conscientia) та «особистість» (προσωπικότητα, prosopikoteta; латин. personalitatem) [8].
Вони з’явилися значно пізніше, про що розповідає (навмисно архаїзуючи ситуацію для легітимності нового поняття) нова редакція міфу про Едіпа у кіклічній поемі «Фіваїда» (VIII-VI стт. до н.е.), яка стала основою драми Софокла: цар стає оскверненним (βεβήλωση, bebelose) ізгоєм, пригніченим тягарем вини (σφάλμα, sfalma), яку ні земля, ні дощ небесний, ні світло сонця прийняти не здатні, тоді як для часів Гомера Едіп і надалі, після викриття його вчинку, залишався царем і похованим з почестями. Також якщо раніше Іокаста керувалася принципом «Жити слід безтурботно – хто як може…» (954), то далі вона віддається владі «нового звіряти» в своїй душі (совісті) – і вішається.
Тільки коли з елліністичних часів важливим стає мотив вчинку, тоді відбувається трансформація архаїчного почуття вини-осквернення-нечистоти (страх перед ним – «міазма», очищення – «катарсис», відповідальність – родова і в поколіннях) в почуття вини-гріховності-переступу (з відчуттям «страху божого», звільнення – «покаяння», відповілальність – індивідуальна і «син не несе відповідальності батька») [9].

3.
В російській цивілізації, як вважається, спершу домінувала глибоко язичницька за походженням «культура сорому» (перед родом або князем). Найбільшим проявом «культури сорому» стала мобілізація Мініна і Пожарського московитів на визволення від поневолення поляками православних святинь Кремля. Бо для московіта було «соромно, коли католики ними володіють»! На зміну їй внаслідок реформ Никона та Петра І в XVII-XVIII стт. прийшла візантійської генези «культура вини» з акцентуванням на понятті «обов’язок» («долг») – перед володарем, вітчизною, народом, Богом, яким зізнаються у провинах. Так, «… всі так звані зайві люди, яких всі «проходять» в школі, всі ці Чацькі і Печоріни глибоко усвідомили недосконалість світу, його злочинну колову поруку й вийшли з гри. Вони не стали жити за законами примітивної зграї і заклали основи культури вини в Росії» [10].
Але поряд з моральними високими подвигами, з причини орієнтації, що «до Бога – далеко, а до царя/воєводи/поміщика – близько», в «культурі вини» породжується й нігілізм: «… Лицемірство та брехня стали для російськомовних людей нормою, а відвертість ними стала засуджуватися і зневажатися. Фраза: «Вот уж разоткровенничался!» («Ось вже розговорився!») говорить досить багато про що. Тому-то російськомовна людина, коли нахабно бреше, зовсім і не червоніє і, навпаки, коли у неї випадково прориваються якісь одкровення, відразу ж бентежиться і червоніє. У російськомовній культурі бути відвертим перед близькими і знайомими дуже соромно. Постійне приховування своїх думок і тотальне контролювання своєї мови, звичайно ж, сильно стомлюють психіку російськомовного людини. З часом цей негатив і придушення емоцій накопичуються в ній і виливаються в стрес. Якщо ж російськомовній людині все ж вдається знайти стороннього співрозмовника, тобто незнайому йому і нічого не значущу в його житті людину, то вона отримує можливість, нарешті, виплеснути назовні все те, що раніше від усіх приховувала, і, тим самим, позбавити свою психіку від нагромадженій в ній напруги. Ось чому російськомовна людина починає безконтрольно а, отже, і нелицемірно виливати свої почуття перед незнайомими їй людьми і, в тому числі, і перед іноземцями: «Росіяни мають тенденцію «відкривати душу» абсолютно незнайомим людям, розповідаючи про себе все, навіть якщо співрозмовник і не дуже-то хоче про це знати» [11].
Одночасно з цим палюче відчуття вини частково знімалося шляхом «перенесення» її у власній фантазії на кого-небудь ще – «єретиків-латинян», «німців», «якобінців», «більшовиків-німецьких шпигунів», «жидо-масонів», «атлантистів-глобалістів», «хохлів-бандерівців-укропів»…
Але в ХХ ст. внаслідок чисельних травмуючих подій і терору радянської влади було остаточно «вбито совість» російської культури, зруйновано «культуру вини» й на її місце прийшла «культура страху»: «… Найбільшим страхом росіянина є … Боязнь начальства. Начальство і панічний страх перед ним – причина загальноросійського стресу і багатьох фобій, що проявляються у постійній напрузі та емоційних зривах на оточуючих, на дружинах і дітях і, зрештою, в алкоголізмі. Фраза «Тебе до начальника» викликає у російської людини паніку, тремтіння ніг, мямління і неможливість логічно мислити… Століттями російськи мужики мнули шапки перед барином, а на запитання: «Які у вас проблеми?», завжди вперто відповідали: «Та нічого. Не турбуйтеся». Боягузство привернути увагу начальства, сказати щось зайве … – стали візитівкою російської історії. «Головне, щоб начальство не помітило», – ось вона змова проти Росії… Люди вбивають один одного просто через страх протирічити начальству. І з почуттям виконаного обов’язку ця, широкої душі людина, простий російський зварщик Сєрьога, під «водочку» дивитися новини, сварити уряд і «жидів» за те, що «такую страну просрали»…» [12].
Страх в СССР не долається з мірою розвитку суспільства, а навпаки, ретельно культивується. Страх вбиває власний розум жертви («радянської людини»), замінюючи його соціальною програмою поведінки («кодексом будівника комунізму», «правилами громадського співжиття», «правилами поведінки радянської людини за кордоном» тощо), а також дозволяючи будь-яким стороннім «паттернам» володарювати над її розумом, тілом і долею, визначати «параметри щастя», «печалі» і навіть закладати певні прагнення, вигідні для ляльководів. Ось, наприклад, відомі фрази з радянського дитинства: «Вчися як слід, а то виростеш двірником (варіант: будеш свиням хвости крутити)», «Вступай до інституту, бо інакше заберуть в армію», «Не спіши звільнятися з роботи, бо можеш не знайти нову», «Працюй за трудовою книжкою, бо інакше буде мала пенсія», «Народи дитину, інакше на старості не буде кому води подати» тощо.
«Культура страху» логічно народжується тільки з почуття вини як поєднання страху, аутоагресії (покарання самого себе, самоприниження, самобичування, суїцид) і захисту від цієї внутрішньої агресії.
Вивченню феномену страху у сучасному соціально-культурному дискурсі присвячена цікава праця українських дослідників Я.Г. Мельника та Н.В. Криворучко [13]. З їхнього погляду, саме страх є першоутворюючим мотивом появи міфічно-ритуальних інститутів, які лише протягом розвитку суспільства переходять з однієї «сакральної форми» в іншу, зберігаючи свою головну регулятивно-мотиваційну і адаптивно-комунікативну функції взаємовідносин у соціумі, і також відчуття страху здатне змінювати психологічний стан в суспільстві.
Страх розглядається як логічний наслідок росту раціоналізації почуттєвості у суспільстві, метою якого є подолати або поставити під контроль афективну поведінку. Страх культивується на рівні суспільства, він не тільки не розвіюється з розвитком суспільства, а навпаки – ретельно культивується. Від жаху перед вторгненням у суще якихось ірраціональних сил, трансцендентних сущому, людина і суспільство ціпеніють, стають безвольними об’єктами для маніпуляцій з боку носіїв «фундаментальних цінностей». Саме завдяки розумності, говорить Б.В. Марков, виникає суцільний комплекс страхів: «страх війни», «страх екологічної/техногенної катастрофи», «страх епідемічних захворювань», «страх психотронного контролю» тощо [14].
Зрештою, як зауважив свого часу Карел Чапек, «культура страху» породжується страхом суспільства перед самим розумом, який рано чи пізно зіштовхує людей із дійсністю. Їм здається, що розум їх «підводить», бо вимагає відчути біль розчарування, провіщує невдачі або чесно та невмолимо їх констатує. Тому люди прагнуть ухилитися від розуму як від чогось неприємного і намагаються діяти, мовби «за його спиною». Тобто поведінка в цій ситуації схожа на боржника, який ухиляється від своїх зобов’язань і сподівається, що все зійде йому з рук, доки його не змусять платити за рахунками. Відмова від розуму є ніщо інше як втеча і ухиляння від реальності. «… Це характерна риса занепадницьких епох, коли люди втрачають відвагу жити» [15], відвагу відповідати за власний вибір.
Саму «втечу від розуму» обгрунтовують апеляцією пошуку … «розуму», щоправда, своєрідно зрозумілого, специфічного, «справжнього» («православного», «радянського», «общєчєловечєского» тощо), на відміну від від «олживого», «перекрученого» («уніатско-сєктанстского», «гейропского», «бєндеровско-націоналістічєскаво»).
Закономірним породженням страху є стремління до порядку, до самообмеження себе, до контролю над собою через терпіння, страждання, смирення («Бог терпів – і нам велів»), щоб не наробити зайвого, будучи «зачарованим видовищем провалля навколо себе» [16].
Але цей «порятунок від хаосу» є несправжнім, ілюзорним, фактично переходить в стан втрати особистості і перетворення в типового індивіда, за якого вирішують все інші (партія, хазяїн, Путін).
Одночасно з цим, як говорять філософи-екзистенціалісти, «страх перед ніщо» стає можливістю для людини отримати доступ до «справжнього буття». Навпаки, треба приймати реальність такою, якою вона є насправді, вибираючи справжність життя: «…жити саме і означає відчувати себе тим, хто гине, лише визнання цієї правди приводе до себе самого, допомагає набути свою справжність, вибратись на твердий ґрунт. Інстинктивно, як потопаючий, людина шукає, за що вхопитись, і погляд її – трагічний, останній та гранично чесний – впорядковує сум’яття її життя. Єдино справжні думки – думки потопаючого. Все інше – риторика, поза, внутрішнє фіґлярство. Хто не відчуває, що дійсно гине, той загине обов’язково – він ніколи не знайде себе, не зіштовхнеться зі своєю справжньою суттю» (Х. Ортега-і-Гассет, «Повстання мас»; цит. за: [17]). І такі моменти в історії Росії були – і коли повстала проти терористичної диктатури більшовизму в 1918 р., і коли в роки «великої вітчизняної війни» в умовах загрози загибелі мобілізувала свій дух на боротьбу з гітлеризмом… Але, не дивлячись на ці здвиги величі духу у екстремальних умовах, буденна свідомість росіянина залишилася поневоленою «культурою страху», змирилася зі складністю життя – переміг саме екзистенціалістський принцип «навчитися жити за умов свого страху», гальванізуючи себе тільки пристрастю (головним чином, ненавистю та задрістю) до окремих предметів – буржуазії, партноменклатури, «піндосів», євреїв чи грузинів. В сенсі архетипу Росії як «зачарованого прочанина» («очарованного странника») не дивна, отже, ця боязнь бути «захопленним» первозданною величчю безодні пристрастей та Ніщо. Найпростіше «комплекс жадоби порядку» реалізується у потребі диктатора (царя, фюрера, лідера) як впорядковувача, розраджувача та утішителя, хоча диктатор часто і є причиною народження і актуалізації цього страху [18].
Аналогічне завдання перетворити українців в істот «культури страху» ставив перед собою режим Януковича-Пшонки-Захарченка і тепер продовжує Кремль, нагнітаючи страх перед постійною загрозою розгорнутої інтервенції з боку «північного сусіда», спалахів сепаратиських шабашів, диверсійних рейдів, «точкових» знищень не лише знакових особистостей, але й звичайних патріотів тощо.
Істинним порятунком від десуб’єктивізуючої «культури страху» є саме культивування «культури сорому і честі», бо ці почуття базовані на більшій мірі далекоглядності і розважливості, на відміну від спонтанності почуття страху. Можуть на це зауважити, що поняття сорому, вини, гріха теж можуть розглядатися як більш тонкіші форми репресії, як різновиди страху [19], але тільки сором, який виходить мовби «зсередини людини» і пов’язаний із самоствердженням і самоповагою (неодмінно перебуваючими перед поглядом-судженням Іншого), сприяє її перетворенню з об’єкта в суб’єкт, її соціалізації.
Щоправда, С.С. Аверінцев, намагається обілити російську реальність і ототожнює тоталітаризм зі східної генези «культурою сорому», в той час як «культуру совісті / вини» з її принципом покаяння вважає відповідаючою моральним принципам демократії і свободи [20]. Йому вторить професор кафедри соціальної психології Московського університету Т.Г. Стефаненко, виводячи ісламський фундаменталізм і шахідський тероризм з притаманної арабам «культури сорому» – колективізму і переваги інтересів групи над інтересами окремої людини [21].
Однак в цих підходах ігнорується така важлива складова «культури сорому» як честь (гідність; рос. «достоинство»; греч. αξιοπρέπεια, axioprepeia, латин. dignitatem), від якої відреклася царсько-опрична Московська Русь і яка так була важлива для її «материзни» – князівсько-дружинної Київської Русі, що визнавав ідеолог євразійства Н. Трубецкой [22].
Один з представників філософії особистісного консалтингу вказує, що страх і його різновиди (передчуття біди, тривога, напруження, стрес, сткрбованість) викликаються в житті людини та суспільства тим, що «майбутнього надто багато, а теперішнього мало», в той час як вина і її різновиди (провина, обурення, невдоволення, зневіра, гіркота), як і виникнення будь-якої форми непрощення, викликані «наявністю надто великого минулого і нестачею сьогодення» [23].
Відповідно сором і його різновиди породжуються «занадто багатим сьогоденням і нестачею минулого (невмінням цінити те, що було) та майбутнього» (байдужість до наслідків).
Проте в умовах, коли вітальна почуттєвість в теперішньому суспільстві постійно пригнічується і людина в психологічному плані опинилася не стільки з драматичним надлишком переживань, пристрастей і потягів, скільки з їх трагічним дефіцитом (аж до появи т.зв. «синдрому вигорання душі» та штучного їх «розпалювання» дискурсами насилля, збочень, жахів тощо), роль сорому стає найбільш значимою для розкріпачення почуттів, для спонукання до «переоцінки цінностей», до того, щоб «… вільно і цілковито бути самим собою» [24].

4.
Згідно з М. Поповичем, начебто, в українському соціумі домінує «культура вини» (головний регулятор поведінки – внутрішнє відчуття вини перед Богом і перед собою, рішення є внутрішнім, індивідуальним і самостійним незалежним від того, як до цього поставляться інші, навіть своя група і свій колектив), але на периферії, на задвірках, все ж, знаходила для себе місце й «культура сорому» (відповідальність особистості перед спільнотою, сором перед своїми) [25]. Сам М. Попович вважає, що різниця між «селянами» («посполитими») та «козаками» («вільними) полягала в тому, що селяни, тяжіючи до сімейно-кланової організації, були репрезентантами «культури сорому» («встиду»), наприклад, в селі було поширене поганьблення (мазали дьогтем ворота, обрізали покритці косу, побутувало прислів’я «Є каяття, та нема вороття» тощо), в той час як козаки-індивідуалісти як «бобилі» («не зв’язані з сімейно-клановою системою») були приналежними до «культури вини» [26].
Але, як на наш розмисл, дане співвідношення (селяни – «культура сорому», козацтво – «культура вини») не слід абсолютизувати.
Адже, по-перше, саме християнство з його акцентуванням на «культурі вини» («гріх» та особисте спасіння) становило світосприйняття і світовідчуття обох цих соціальних груп.
По-друге, хоча козацтво теж, як і селянство, було наділене значно більшими комплексами «селянина»-сім’янина, і, начебто, для нього більш показовою можна було б визначати «культуру вини», але тут головним інтегралом виявляється притаманне козацтву розуміння «шляхетності/честі» через характерну для «культури сорому» категорію «гідність» (що виправдовувало постійні бунти та «рокоші»), а не через притаманну для «культури вини» категорію «обов’язок» (перед царем).
Як вище зазачалося, «культура сорому» має співвіднесення з «дружинним язичництвом» (колективно-племінне існування), але не з «селянським християнством» (індивідуально-особистісне існування). Тип «культури сорому», як вище зазначалося, власне домінує на епіко-героїчній стадії розвитку багатьох етносів. Гомерівські поеми дуже яскраво ілюструють тип «культури сорому» (пор. з). Це ж саме бачимо у давньо-руському епічному принципі «Мертві сраму не імуть» та в козацькому епосі («думах»).
Отже, козацька консорція є власне носієм військово-дружинної «культури сорому і честі» (осмисленої її ідеологами як «Сарматія»). Лише з перетворенням козацтва на патріархально-родову спільноту («Гетьманщина») і наступне «розкозачування» українців призвело до задомінування у них тестаментарно-рустикальної (заповідально-селянської) «культури вини і совісті» («посполитість»), тісно співвіднесеної з християнським світовідчуттям.
Власне завдання тепер полягає у поверненні українців до відсунутої на периферію «культури сорому» з її принципом «гідності», у вихованні українців в екстровертній, корпоративно-солідарній та героїко-моральній домінанті, базованій на дусі «змагальності» («агонічності») та прагнення до слави (наприклад, аналогічно до спортивно-олімпійських уявлянь стародавніх греків, перемога збірної команди України вважається не перемогою окремих людей-учасників команди, а всієї країни, в той час як поразка – виключно є ганьбою перед лише учасників команди). А за отриману для народу славу отримується індивідуальна честь.

1. Бенедикт Р. Хризантема и меч : модели японской культуры. – М. : Наука, 2007. – 360 с.
2. Дарвин Ч. О выражении эмоций у животных и человека / Пер. с англ. – СПб. : Питер, 2001. – 368 с.
3. Ницше Ф. Филосоия в трагическую эпоху / Ф. Ницше. – М. : REFL-book, 1994. – С.335.
4. Аксёнов Г. Там, за горизонтом… // http://wsyakayawsyachina.narod.ru/social_sciences/sense_of_values.html
5. Мазур Л.І. Самоідентичність особистості як філософсько-антропологічна проблема. – Львів : Вид-во Львівської політехніки, 2012. – С.199.
6. Богданов К.А. Антропология культуры: старое и новое. Лекция 3. Рут Бенедикт: «культуры стыда» и «культуры вины. Кросс-культурные исследования Г. Триандиса. Лингвистика и антропология: К. Пайк о культурных универсалиях и культурной специфике // Видеолекции Сибирского федерального университета. – http://tube.sfu-kras.ru/video/1152
7. Фрумкина Р. Мне некогда, или Осторожные советы молодой женщине. – М. : Новое издательство, 2004. — С.146.
8. Ярхо В.Н. Была ли у древних греков совесть? (К изображению человека в аттической трагедии // Античность и современность. – М., 1972. – С. 251-263. – http://ec-dejavu.ru/c/Conscience.html
9. Драч Г.В. Культура античная // Культурология: краткий тематический словарь / Под ред. Драч Г.В., Матяш Т.П., 2001 г. – http://terme.ru/dictionary/858/word/kultura-antichnaja; Доддс Э.Р. Греки и иррациональное / Пер. с англ., коммент. и указатель С. В. Пахомова; Послесл. Φ. X. Кессиди. — СПб.: Алетейя, 2000. — С.36-37, 48-98. – http://www.sno.pro1.ru/lib/dodds/3.htm
10. Аксёнов Г. Там, за горизонтом… // http://wsyakayawsyachina.narod.ru/social_sciences/sense_of_values.html
11. Робертс Элизабет. Ксенофобский путеводитель по русским // Великобритания, http://www.liveinternet.ru/users/2825056/post156122627/
12. Кузнецов А. Премудрые пескари отечества // http://falangeoriental.blogspot.com/2013/01/blog-post_25.html
13. Мельник Я., Криворучко Н. Феномен страху у сучасному соціально-культурному дискурсі // Мельник Я., Криворучко Н. Пролегомени до українського дискурсу. – Ів.-Франківськ : Вид-во Прикарпатського нац.. ун-ту ім. В. Стефаника, 2012. – С.176-196.
14. Марков Б.В. Культура стыда и чести // Марков Б.В. Культура повседневности. – СПб. : Питер, 2008. – С.78.
15. Чапек Карел. Разочаровал ли нас разум? // Письма из будущего. Неизвестный Чапек. – СПб. : Глобус, 2005. – С.464
16. Кулик О.В. Хаос та страх // Філософія і політологія в контексті сучасної культури. – 2011. – Випуск 2. – С.228.
17. Кулик О.В. Хаос та страх // Філософія і політологія в контексті сучасної культури. – 2011. – Випуск 2. – С.230-231.
18. Берлин И. Европейское единство и превратности его судьбы // Неприкосновенный запас : Дебаты о политике и культуре. – 2002. – №1. – С.5-23.
19. Марков Б.В. Культура стыда и чести // Марков Б.В. Культура повседневности. – СПб. : Питер, 2008. – С.79.
20. Аверинцев С.С. Преодоление тоталитаризма как проблемы // Новый мир. – 2001. – №9. – С.144-155. – http://magazines.russ.ru/novyi_mi/2001/9/averin.html
21. Стефаненко Т. Восток – Запад: Культура стыда против культуры вины // Огонёк. – 2008. – №52. – http://www.ogoniok.com/archive/2001/4714/39-16-18/
22. Трубецкой Н.С. Об украинской проблеме // http://www.ukrstor.com/ukrstor/trubezkoj_kukrprobleme.html
23. Толле Э. Страх и вина // Судьба записана на небесах. – http://zapys.blogspot.com/2012/12/blog-post_11.html
24. Ницше Ф. Воля к власти : опыт переоценки всех ценностей / Ф. Ницше. – М. : REFL-book, 1994. – С.321.
25. Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи / 2-е вид. — К.: Майстерня Білецьких, 2008. — С. 24-25.
26. Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи / 2-е вид. — К.: Майстерня Білецьких, 2008. — С. 34.

(Гуцуляк О.Б. Філософія української сутності: соціокультурні смисли алхімії національного буття). - К.: АртЕкономі, 2016. - С. 30-40)